Назад
Багато українців через війну вимушені шукати прихисток закордоном. Спеціалісти з різних професій лишилися можливості працювати за фахом. Проте, зокрема, Франція дала змогу працювати українським лікарям без проходження довгої процедури підтвердження диплому. Як про це вдалося домовитися з владою країни, які перешкоди вдалося подолати і як цей досвід може стати в пригоді в інших країнах, розповіла Mind засновниця та керуюча White Dental Group Олена Полікарчик.
Ніколи не думала, що доведеться власноруч перевіряти, як працює теорія шести рукостискань. До того ж у чужій країні. Наскільки доречними є мої поради в сьогоднішній ситуації, досі сумніваюся: війна безжальна до всього, особливо до зайвого. Вирішила, що поділюсь. Можливо, завтра це допоможе окремим галузям українського бізнесу або ж тим, хто вимушено перебуває за кордоном, отримати шанс на нормальне (наскільки це можна назвати нормальним) життя.
24 березня я отримала повідомлення від високого посадовця з Міністерства Охорони Здоров’я Франції приблизно такого змісту: «Через мої персональні контакти у міністерстві мені вдалося вирішити твоє питання – українські лікарі та медсестри відтепер мають змогу працювати у Франції за спеціальною процедурою визнання диплому».
До цього розпорядження така процедура потребувала 2–4 років для лікарів та мінімум шість місяців для молодшого персоналу, по завершенню якої чекав екзамен та підтвердження рівня С1 із французької мови. Тимчасовий дозвіл на роботу лікарям, згідно з новими правилами (від 22 березня), вирішував це питання.
Бінго. Вдалося.
Тепер по порядку й обіцяні лайфхаки, як пробити рішення для своєї країни закордоном і допомогти.
Коли ти шукаєш підтримки для своєї країни на Заході, дуже важливо її чітко формулювати. Загальні фрази по типу «треба допомогти з житлом» чи «нам потрібна допомога» у ваших співрозмовників викликають хіба слова співчуття й такі самі загальні фрази на кшталт «Ми з вами».
Мій запит сформулювався фактично відразу, коли клієнти-стоматологи та друзі-лікарі, опинившись із дітьми за кордоном, залишилися без можливості працювати за фахом. А для лікаря місяці без роботи впливають ще й на професійну кваліфікацію.
До речі, саме конкретними запитами – необхідно розмістити 20 людей на три місяці в такому-то регіоні – я перевіряла реальну готовність людей допомагати. Такі запити були ще й індикатором: вчорашні друзі просто переставали відповідати.
Домашню роботу ніхто не відміняв, і розуміння больових точок у країні працює не лише тоді, коли виступає Президент. Мені було простіше, адже у Франції я проживаю з 2019 року і знаю, що записуватися до лікаря-спеціаліста в окремих випадках потрібно за шість місяців.
Така ситуація існує через те, що випуск лікарів раніше був обмежений державою і при зростанні населення система не більше справлялася з його потребами.
«Уявіть собі, що станеться, якщо за медичною допомогою звернуться всі тимчасово переміщені Українці? Що станеться з чергами? Чи готові ви чекати рік на наступний візит?» – готувала я аргументи.
Чужі проблеми важливі, але коли йдеться про власні – це діє краще. Головне, дати зрозуміти представникам відповідальних органів за кордоном, що допомогти вони мають не лише українцям, а й своїй країні.
У французів все вирішується або за столом, або в ліжку. Розпочала з першого. Як би мені не хотілося «забити» на ці всі місцеві правила в таких умовах і волати емоційно про допомогу, я змусила себе зробити зусилля та зіграти в їхню гру.
На одному з урочистих прийомів французького бізнес-середовища, що був організований на підтримку України, я добре підготувалась. Необхідно було відбути серії small talk’s і дочекатися десерту, а вже тоді – перейти до суті запиту. У кожній країні, впевнена, діють свої негласні правила й почути нас можуть лише тоді, коли ми їх дотримуємося.
Окрім того, особисте представлення вирішує все. Ненав’язливе, відповідно до французьких правил. Маючи сформовану мету та три рукостискання, серед яких моя безцінна подруга Ірена Карпа (вона й організувала все, починаючи із запрошення), мій сусід за столом виявився тим самим важливим посадовцем із Міністерства охорони здоров’я Франції, заступник за нашими мірками.
Додати survival style, тобто наполягати як українець.
Грати за їхніми правилами та в їхньому tone of the voice, проте з власними варіаціями. Стандартним каналом для продовження комунікації після таких заходів у Франції є електронна пошта, а всі ми знаємо, що це означає можливість не відповідати взагалі/швидко чи обмінюватись офіційними довгими та непотрібними повідомленнями. «Напишіть мені на пошту» означає майже те саме, що і йти за російським кораблем.
Під час зустрічі мені вдалося не лише отримати телефони кожного з присутніх за нашим столом гостей, а й створити спільну групу в WhatsApp, яка стала свідком реальних результатів. Тут знов трохи про національні особливість – відмовити по пошті – запросто, а от публічно, коли інші високі гості бачать – не дай боже, бо наполеон сидить у кожному з французів.
Щоденна рутина спілкування з іноземцями – це ще той біль. Тоді, коли твою країну розшматовує війна і твоє серце розривається від болю, люди продовжують жити життям – пити вино, кататися на велосипедах і заморочуватися дрібними проблемами та плітками.
А з кожною їх відмовою в мене накопичувалась образа, яку сприймала особисто, а це у свою чергу заважало ще більше – мої емоційні випади дратували й унеможливлювали подальше спілкування. Та все ж таки мені вдалося розірвати це коло та досягнути результату.
Мабуть, тому таки вирішила написати.
Виграти війну ми можемо холодною головою, гарячим серцем небайдужих і тисячею маленьких рішень.
Джерело Mind.ua